НЕ  СТЕРТИ  БОЛЮ. 

           
Україно моя! Богу щиро молись: 
Радіацію вітер із пилом розніс. 
Почорнілі поля і рудий мертвий ліс, 
І здригнулась Земля в морі горя і сліз. 
Сумом світ повило, б"є чорнобильський дзвін, 
Того болю не стерти від зірки Полин. 
Зачепола недоля крильми перемін, 
Не минає тривога, що вкрила Волинь. 
Ми просили: ,,Не треба! Бо й так ледь живем!.." 
Тільки плакало небо над Прип"яттю вже. 
Скільки рівнів отих, в сорок мікрорентген, 
Білокрів"ям взялось, привело до гангрен, 
На надгробках нових додається імен, 
У мільйонів родин все чорнішає день... 
На чорнобильських пущах - хвощі і ромен 
І незнаних мутацій навала гряде. 
Вже четвертий десяток, як ми на межі, 
Та вертаються в ночі тих мук міражі, - 
Йде послання з минулого: ,,Світ бережи... 
І про спалених нас розкажи... розкажи..." 
Перед вибором знову чорнобильці всі: 
Чом забула їх влада? І як ще просить? 
Нам не треба аварій, ані Хіросім, 
Обезлюднілих сіл у іржавій росі. 
Наша мука притихла, але не прйшла: 
З кабінетів не видно ні душ ні села. 
Із реалій сумних поробивши аншлаг, 
Довели до зневіри нас підлі діла. 
Ліквідаторів жменька лишилась в живих - 
Влада душу на клапті порвала у них... 
Боже, зглянься над ними і милість яви, 
Бо з Чорнобиля вийшли в лахміттях одних. 
Як ми вижили там? Тільки дивом одним: 
Працювали не лічачи мук і годин. 
Нагороди й подяки сплюндрованих днин 
Пожовтіли на стінах сутулих хатин. 
Ділять зони відчуджень серця і двори 
І над попелом сивим знялись явори... 
Зглянься, владо, на нас! Більше зла не твори! 
І допоки є час - говори!.. говори... 

               Михайло  Генсьор.